Родини українських військових, які зникли безвісти або перебувають у полоні, перетворили власний біль на рух міжнародного масштабу. Із двох жінок, що шукали своїх рідних, виросло громадське об’єднання на понад 1200 людей, яке проводить акції в Україні, Туреччині, Італії та Швеції, намагаючись достукатися туди, де державні інституції безсилі.
Історії їхніх пошуків різні, але всі ведуть до одного – прагнення повернути своїх близьких або бодай отримати достовірну інформацію про їхню долю. Кожна поїздка, зустріч чи звернення за кордон стає для них шансом зрушити ситуацію з мертвої точки.
Великі історії пошуку, що об’єднали незнайомих людей
Жителька Кропивницького Оксана Джафарлі вперше прийшла на акцію підтримки полонених ще у 2022 році. Тоді вона підтримувала подругу. У травні 2024 року ця тема торкнулася її особисто – зник її чоловік, боєць 41-ї окремої механізованої бригади Олександр Шлянін.
Разом з Аллою Ласун із Тернополя, чоловік якої теж зник, вони створили об’єднання “З вірою в серцях”. Воно починалося з двох жінок і за рік виросло до тисячі, а нині налічує 1247 родин.
“Нас всіх, хто чекає своїх рідних, об’єднала велика біда. Ми шукали їх усюди – через державні органи, міжнародні інстанції, писали навіть Папі Римському”, – говорить Оксана Джафарлі.
Жінки самостійно формують списки зниклих, ведуть комунікацію з дипломатами, виїжджають на міжнародні акції, подають звернення до послів і релігійних лідерів, щоб домогтися хоч якогось руху у справах своїх рідних.
Стамбул: перша масштабна міжнародна акція
Одним із найгучніших кроків стала поїздка групи з 160 родичів до Стамбула у серпні 2025 року. Делегацію координувала Марія Курята, яка шукає брата, зниклого на Курському напрямку.
“Жінки з’їхалися з усієї України, аби донести світу свою біду. Ми готували презентації, списки, промови, бо сподівалися: якщо в Україні нас не чують, то Туреччина, яка була посередником в обмінах, допоможе”, – каже Марія.
Родини зустрічалися з представниками Генконсульства, Вселенського Патріархата та діаспор. Списки полонених і зниклих підготували трьома мовами – українською, англійською та російською.
Під час акції у Стамбулі стався момент, який багато хто називає символічним підтвердженням, що їхні зусилля не марні.
“Жінка позаду мене підняла слухавку… і закричала: ‘Мого сина обміняли’. Ми плакали від щастя. Це був знак, що треба продовжувати”, – згадує Оксана.
Звернення до Ватикану: шлях через дипломатію та віру
Не менш важливим напрямом стало Ватиканське дипломатичне поле. Зусиллями Мирослави Юрків, сестри зниклого військового, об’єднання встановило контакт з українським посольством у Ватикані. Завдяки підтримці дружини посла Діани Юраш групі вдалося отримати зустріч з кардиналом Маттео Дзуппі – посланцем Папи Римського у справах України.
“Від звільненого з полону чоловіка ми дізналися, що мій брат живий. Цю інформацію одразу передали Ірині Верещук та СБУ”, – розповідає Мирослава.
На зустрічі були присутні представники Червоного Хреста та Офісу Президента. Родини вкотре наголосили: інформації про полонених катастрофічно бракує, а міжнародні структури повинні активніше тиснути на Росію.
Швеція: регулярні акції, що формують інформаційний фронт
У Стокгольмі роботу об’єднання координує Богдана Беринда. Тут щотижня проходять три акції – одна українська та дві організовані шведськими організаціями.
“На наші акції приходять шведи, поляки, грузини, французи. Буває, долучається прем’єр-міністр Швеції. Вони відстоюють українське питання як своє”, – каже Богдана.
Учасники зачитують списки зниклих, розповідають їхні історії, а журналісти документують кожну промову, створюючи інформаційний тиск, який не ігнорують у Європі.
Списки, свідчення, альбоми: як працює рух
Громадське об’єднання передає українській стороні структуровані списки у трьох категоріях:
- підтверджені Міжнародним Червоним Хрестом;
- ті, про кого є свідчення з полону або відео;
- повністю зниклі без інформації.
Алла Ласун передавала список із 23 підтверджених військових. Незабаром після цього їй повідомили, що один з них буде обміняний.
Однак родини підкреслюють: офіційних підтверджень надзвичайно мало. За свідченнями звільнених, у тюрмах Білорусі та Мордовії можуть перебувати до 20 тисяч українців, але Червоний Хрест підтвердив лише 2650.
«Треба кричати на весь світ»
Родичі зниклих наголошують: міжнародні акції – це їхня спроба пробити стіну мовчання. Вони збирають свідчення, створюють фотоальбоми для ідентифікації, передають їх СБУ та координаційним штабам, спілкуються зі звільненими бійцями, шукають бодай фрагменти інформації.
“Ми хочемо розуміти: наші хлопці в полоні чи загинули, і їх не можуть забрати через окупацію чи обстріли. Ми просимо сприяти репатріації тіл і встановлювати зону тиші”, – говорить Оксана Джафарлі.
Рух, що почався з групи у Telegram, виріс у міжнародну мережу солідарності. І кожна з цих історій – нагадування, що за сухими цифрами зведень стоять живі люди, чиї рідні шукають бодай одну відповідь.
Залишити коментар