Колись майже забута традиція розпису сільських хат на Кінбурнській косі тепер увійшла до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. “Таврійський розпис” став культурним брендом Миколаївщини та символом зв’язку поколінь із морем і степом.
Особливість цього мистецтва – поєднання морської тематики із степовими мотивами, символів і оберегів. Характерні відтінки синього, блакитного, білого та охри створюють неповторну кольорову гаму, яка відображає природу й дух регіону.
Витоки і відкриття Євгенії Бондаренко
Історики припускають, що коріння розпису сягає козацьких часів, коли запорозькі козаки заснували Прогноївську паланку на Кінбурні. Однак офіційна історія розпису почалася лише у середині XX століття, коли журналістка та дослідниця Євгенія Бондаренко вперше зафіксувала унікальні мазки місцевих мазальниць. Вона назвала їх «таврійським розписом» та описала у книгах «Стежки до лиману».
Для створення орнаментів використовували лише натуральні матеріали: синьку, вапно, мідний купорос, глину та рослинні барвники. Ці інгредієнти надавали розпису легкості й морської свіжості.
Любов Паранюк: майстриня, яка вдихнула нове життя
Справжнє відродження традиції відбулося завдяки художниці з Куцуруба Любові Паранюк. Вона поєднала власне бачення з досвідом Бондаренко, перенесла розпис на кераміку, створюючи чашки, тарелі, сувеніри та підсвічники.
«Я багато експериментувала з деревом, тканиною, але найкраще “таврійка” лягла на кераміку – це теплий, пластичний матеріал, який живе довго», – розповідає майстриня.
Любов Паранюк народилася на Івано-Франківщині, але з дитинства жила на Очаківщині. З дитинства її захоплювала навколишня краса – степи, море, чайки та мушлі. Вже в п’ять років вона вирішила стати художницею, а підтримка родини допомогла здійснити мрію.
Навчання і шлях до власної майстерні
Пані Люба опанувала петриківський розпис, навчалася в Миколаївському училищі, проходила курси соломоплетіння. Пізніше вступила до Миколаївської філії Київського національного університету культури і мистецтв, де відкрила для себе книгу Бондаренко «Стежки до лиману» та розпочала детальне дослідження «таврійки».
«Щоб розпис зберігся, він має бути серед людей. Не всі мають картини вдома, а предмети побуту – майже у всіх», – пояснює майстриня.
Вона відділила живописний фон від орнаменту і адаптувала розпис для сучасного побуту. Завдяки цьому «таврійка» перетворилася з настінного мистецтва на декоративні вироби, доступні кожному.
Символіка і натхнення
Основою розпису є легенди та побутові звичаї. Мазальниці зображували море, хвилі, дельфінів, чайок, маяки, рибальські сіті та блакитних журавликів. Лебідь став оберегом краю – його сузір’я влітку вказувало шлях рибалкам додому.
- Крапелька води – символ життя і родючості
- Блакитні журавлики – вісники дощу
- Маяківна – жінка з вогнем, що освітлює шлях додому
- Руки Берегині – стилізований маяк
За словами пані Любові, саме під час війни «таврійський розпис» здобув особливу популярність, бо люди, створюючи вироби, закладають у них свої найпотаємніші бажання і надії.
«Молодь бачить красиву картинку, але не завжди розуміє її філософію. Розпис передає історію, пам’ять і дух нашого краю», – каже майстриня.
Сьогодні «таврійський розпис» не лише мистецький продукт, а й символ національної культурної спадщини, який поєднує покоління та зберігає пам’ять про море, степ і людей Кінбурнської коси.
Залишити коментар