Режисер і письменник Олег Ущенко щодня чує розповіді українців, які тікають від війни, і перетворює ці свідчення на документальні історії. Його фільм про родину з Маріуполя вже допоміг зібрати кошти на десятки дронів для фронту, а нова книжка відкриває читачеві світ галицьких зимових традицій. Ущенко говорить про силу пам’яті, роль кіно і те, яким він бачить українське Різдво у часи війни.
У центрі його нової книги «Їде, їде Бог на санях» – дитячі спогади та зимові ритуали, які в Галичині передавали з покоління в покоління. Ущенко каже, що ця книжка оживлює не лише свята, а й спосіб життя.
Світ зимових традицій і сімейних історій
Ущенко пояснює, що книжка адресована і тим, хто пам’ятає довоєнні ритуали Різдва, і молодшим, які можуть побачити, яким це свято було тоді, коли «подарунків було менше, а обрядів – більше». Автор згадує, що в його родині Святий Миколай приносив дітям яблука і горішки – саме ними прикрашали ялинку.
«Дід Мороз вилазить із лісу, а Миколай дивиться з неба».
Окреме місце у його спогадах – смак дитинства. У книзі є до десяти галицьких рецептів, що передані від прабабусі та бабусі, які були весільними кухарками. Серед них – медівники, пальчики з тертою ружею, традиційні торти, які просочували три дні, і страви, що нині звучать екзотично.
Справжній фурор викликав рецепт «Короп у налиснику», який автор називає несподіваним, але витонченим. У книзі є й «Різдвяний гусак», перепис якого може сягати часів Австро-Угорщини.
Волонтерство, яке почалося з одного дзвінка
Допомагати людям Ущенко почав у перший же день повномасштабного вторгнення. Спершу це було випадкове прохання знайти житло, але за кілька годин виникла «ланцюгова реакція» – дзвонили рідні, друзі, а згодом і зовсім незнайомі люди. З осені, каже він, звернень стало більше, і нині допомоги потребують переселенці не лише з Донеччини, а й із Сумщини, Чернігівщини та Дніпра.
Режисер супроводжує людей у дорогу, іноді допомагає з виїздом за кордон. Значну частину часу присвячує підтримці рідних і знайомих своїх чотирьох племінників, які нині служать на фронті. Двоє з них – офіцери, двоє – сержанти, і всі четверо вступили до війська у перші дні.
«Війна тітки Світлани» і сила документальних історій
Однією з найгучніших робіт Ущенка стала короткометражка «Війна тітки Світлани» – розповідь про родину з окупованого Маріуполя. У фільмі жінка описує обстріли, під час яких дах її будинку здіймався вибуховою хвилею, а крізь щілини було видно вулицю.
Стрічку показують у храмах української діаспори у США, Канаді та ПАР, а зібрані під час показів пожертви спрямовують на придбання дронів для ЗСУ.
За словами режисера, ще влітку він отримав новину, що фільм уже допоміг придбати 120 безпілотників, а нині ця цифра може бути більшою. На прохання священників стрічку поки не викладають у відкритий доступ, щоб зберегти інтерес до благодійних показів.
Ущенко має близько двох десятків історій, які хоче продовжити в циклі «Опалені війною», а паралельно завершує повнометражну документальну роботу «Військово-польова кухня Галичини» – про Івано-Франківськ у перші дні вторгнення.
Кіно під час війни і після неї
Режисер переконаний, що фундаментальні фільми про цю війну з’являться не раніше ніж через 20 років, але знімати потрібно вже зараз. Головне – щоб стрічки були чесними, наповненими фактами і мали свого глядача.
«Нам потрібно буде багато фільмів, щоб розуміти, що відбувалось».
Ущенко сам має завершений тизер дитячої кінокомедії «Нормас», який у 2023 році отримав гран-прі на фестивалі у Пітсбургу. Але він не поспішає знімати повнометражний фільм під час війни: переконаний, що художнє кіно має бути якісним, а не дешевим компромісом.
Особливо він захоплюється польською кіноіндустрією, яка, за його словами, змогла здобути довіру глядача і створила систему, що не дозволяє неякісним проєктам витісняти суспільно значущі.
Українське кіно, на його думку, довго гальмували не відсутністю талантів, а хибною системою державного фінансування. Режисер вважає, що Україні потрібно створити справжню кіноіндустрію, яка працюватиме як «фабрика міфів» і буде відповідальною перед глядачем.
Про фестивалі він висловлюється різко: перемоги на них не замінюють живої авдиторії.
«Для мене найбільша відзнака – це зала з глядачами».
Майбутнє Різдва і побажання для України
Попри війну, Олег Ущенко зберігає віру в оптимізм різдвяних історій. Він уявляє фільм, де діти зустрічають на свято тата, якого вважали загиблим. Традиції, каже він, зміняться, але не зникнуть – і мандарини з яблуками в торбинці Миколая нікуди не подінуться.
Різдво холостяка Ущенка – це кутя, голубці з чорним рижом, грибовий борщ і колядування в компанії друзів. А побажання українцям у нього одне.
«Хотів би, щоб Миколай зробив Україну настільки мілітарною й озброєною, аби вже ніхто не наважився напасти».
Історії, які він збирає і фіксує, стають не лише культурною пам’яттю, а й частиною опору – документами, що свідчитимуть про війну задовго після її завершення.









Залишити коментар