У листопаді 2025 року Одеський академічний український музично-драматичний театр імені Василя Василька, який послідовно зберігає україноцентричний репертуар, підсумував перше століття діяльності. Сто років тому театр відкрився під назвою «Одеська українська держдрама», і цей старт одразу визначив його впізнаваний голос серед культурних сцен міста.
У коментарі Укрінформу театрознавиця Ольга Стельмашевська підкреслила, що за цей тривалий час через сцену пройшли визначні режисери й актори. Під час ювілейного вечора згадали творців, чия позиція формувала український характер театру: від Василя Василька з його знаковою постановкою «За двома зайцями» до Івана Уривського, Максима Голенка з «Карпатським вестерном», а також Олександра Самусенка і Мирослави Ткач, що працювали над «Вирієм».
Урочистості відбулися у джазовій атмосфері, яку забезпечив композитор, піаніст і головний диригент театру Вадим Бесараб. Публіка вшанувала пам’ять помічника режисера Віталія Маркитана, який від перших днів повномасштабного вторгнення служив у ЗСУ та загинув на фронті; на сцену також запросили акторів Павла Чирву, Сергія Куду та Дениса Гранчака. Останній вперше за час війни повернувся на рідну сцену й прочитав власний вірш, сповнений любові до театру та болю за полеглих захисників.
Під час святкування вручили нагороди, грамоти та відзнаки. Народне звання отримав актор Ігор Геращенко, який 40 років служить театральній сцені Одеси. Під час вручення він із гумором зауважив, що молодість цінував би значно більше за почесні регалії. Окремо відзначили найстаршу актрису театру Ірину Черкаську, чия творча біографія охоплює 63 роки роботи на цій сцені.
Серед подарунків, що підкріплюють практичні потреби театру, були барабанна установка від Одеського порту, сертифікат на освітлювальне обладнання від українського банку, 100 тис. грн підтримки від облвійськадміністрації та сертифікат на комп’ютер від облради.
Під час урочистостей директорку-художню керівницю Юлію Пивоварову назвали «Мері Поппінс», яка змогла оновити театр і повернути йому енергію. Стельмашевська нагадала, що саме за її керівництва у 2021 році завершили масштабну реставрацію будівлі, зведеної 1903 року, оновили візуальну айдентику, репертуар і залучили молодих виконавців.
Навіть у період повномасштабної війни творчий процес не переривався: у 2022 році репетиції та вистави перемістили під сцену, сформувавши формат «Театр в укритті». Саме там вже у квітні відбулася перша після вторгнення прем’єра за п’єсою Наталки Ворожбит «Саша, винеси сміття» в постановці Максима Голенка.
За останні роки театр представив понад 25 прем’єр і став учасником низки національних та міжнародних фестивалів у Канаді, Польщі, Єгипті, Литві, Румунії та інших країнах. Його постановки регулярно входять до списку фіналістів і переможців премії «ГРА». У трупі наразі працює близько 50 акторів, зокрема двоє народних артистів України – Діана Мала та Ігор Геращенко, вісім заслужених артистів і два заслужені діячі мистецтв.
Стельмашевська характеризує творчий підхід колективу як сміливий і відкритий до експериментів, де поєднуються класика, інтерпретації й сучасні стилістичні рішення. На підтвердження вона згадала прем’єру «Привіт, монстре!» столичного режисера В’ячеслава Жили за п’єсою Карло Гоцці «Синє чудовисько». Він поєднав елементи комедії дель арте з рейв-культурою та національними натяками, майстерно працюючи з акторами і поєднуючи різні художні складові.
За словами театрознавиці, спектакль відтворює складність сучасності через алегорії давньої історії про місто Нанкін, на яке насуваються чудовисько, гідра та зачарований лицар. Попри інфернальний характер масок і умовність комедійної складової, фінал залишає простір для світла й надії. Акторські роботи Ярослава Бабича у ролі Труфальдіно та Владислава Цобенка в образі Дзелу вона назвала точними й виразними.
Підкреслюючи художній ефект вистави, Стельмашевська зазначила, що несподіваний ракурс роботи Жили надає класиці нового звучання, а фінальний акцент дозволяє підсилити емоційний обертон. Творча команда, на її думку, зуміла витримати стильове завдання й досягла злагодженого сценічного результату.
У своєму підсумку театрознавиця зауважує, що «Наша драма» входить у друге століття, залишаючись майданчиком для пошуку та сміливих рішень. Вона підкреслює: театр живе доти, доки творці не бояться ризикувати й уявляти нове.
Залишити коментар