Військовий Євген Ясинчук із Подільська повернувся додому після понад двох років російського полону. Доброволець, який пройшов навчання у Великій Британії та воював на найгарячіших напрямках, пережив важке поранення, десятки тортур і втрату 30 кілограмів ваги. Попри все — він знову на рідній землі.
Його історія — це шлях крізь біль, боротьбу і абсолютну силу волі.
Перші хвилини вдома
Після повернення до України в липні 2025 року Євгену знадобилося кілька місяців реабілітації. У листопаді він зміг ступити на рідну подільську землю, де зустріч була емоційною та несподіваною.
“Люди виходили з будівель, стояли з кавою, вітали нас. Це дуже підняло настрій, і ми зрозуміли, що ми вже вдома”, – згадує військовий.
У Подільську на нього чекали мама, дружина, друзі та представники громади. Каже, що розгубився від раптового відчуття нормальності, про яке вже майже забув.

Шлях у військо і британська підготовка
До війни Євген встиг попрацювати електриком, у газовій службі та охороні. Після початку повномасштабного вторгнення сам прийшов до ТЦК і записався добровольцем.
Підготовку він проходив у Великій Британії. 21 день інтенсивних занять, нові навички, уважні інструктори і команда, яка справді хотіла навчитися воювати.
“Той, хто розумів, куди йде, навчався. І цього часу для первинної підготовки достатньо”, – каже Ясинчук.

Фронт і день, який назавжди залишився в пам’яті
Після навчання Євген потрапив до 59 бригади. Спочатку — Херсонський напрямок, потім Миколаївщина. Згодом — Донеччина. Саме там, біля села Водяне, стався бій, який закінчився полоном.
Ворожий штурм супроводжувався масовими атаками дронів. Один із вибухів став критичним.
“Одна впала між ніг. Крикнув ‘граната’, стрибнув, і мене накрило. Близько 80 уламків, зараз у ногах залишилось 60”, – розповідає він.
Із переломом двох кісток та масивною кровотечею він став важким пораненим. Відступити було неможливо, а дрони висіли над головою. Коли допомога не могла прорватися, Євген дозволив двом побратимам здатися, аби ті врятували життя. Зрештою в полон забрали всіх чотирьох.

Допити, тортури і лікарні без лікування
Перші дні — постійні допити, шокери, побиття, відмова в знеболенні. У лікарні окупанти відмовлялись ставити пластини, називали операції “дорогими” і пропонували “терпіти”. Лише через сім місяців кістка почала зростатися.
Після лікарень — колонія. Там починалася так звана “прийомка”.
“Стрибай на одній нозі, тягни ногу. Не знаєш гімн Росії – б’ють. Рідною мовою говорити не можна”, – каже військовий.
У камерах по 70–130 людей. Постійні побиття, голод, примус до російської мови. Один із полонених не витримав голоду і хвороб — помер.
Євген потрапив у полон вагою 105 кг. Повернувся — 72 кг.

Ознаки обміну і довгоочікувана свобода
У Новосибірському СІЗО раптом припинили катувати, дали речі, поліпшили харчування. Це означало лише одне — готують до обміну.
“Назвали прізвище, дали станок, сказали постригтися і зняли ДНК. Ми вже розуміли”, – згадує він.
Перед обміном намагалися завербувати, лякаючи розстрілом. Ніхто не погодився.
Після кількох перелітів їх привезли до Гомеля, а звідти — на український кордон. Перший дзвінок матері зробив у дорозі. Дізнався, що рідні чекали й шукали його весь цей час.
Повернення до життя
Після обміну був інтеграційний центр, поступове харчування, робота з лікарями й психологами. Потім шпиталь, де видалили частину уламків. Далі знову реабілітація.
Найскладнішим було не фізичне відновлення, а контроль емоцій.
“Ти повертаєшся іншим. Усередині ще військова модель поведінки. Треба працювати над собою”, – визнає Євген.
Зараз він продовжує лікування, оформлює документи, підтримує зв’язок із побратимами. Дехто вже загинув, але є ті, з ким планує зустріч.

Звернення до родин і до українців
Євген розуміє, що багато хто досі чекає своїх рідних з полону. Його слова — це підтримка тим, хто щодня живе у невідомості.
“Чекати, вірити. Не робити дурниць. ‘Викупи’ можуть зробити гірше”, – наголошує він.
А українцям нагадує про головне:
“Ми маємо пам’ятати, за що боремось. Ми боремось за свою вільну країну”.
Історія Євгена Ясинчука – це нагадування про ціну свободи, яку несуть на своїх плечах українські військові.









Залишити коментар