У День вишиванки на Кіровоградщині згадують не просто про одяг, а про цінну спадщину — традиційні вишиті сорочки. У колекції етнолабораторії “Баба Єлька” сьогодні зберігаються десятки автентичних сорочок з різних куточків області. Їхні візерунки, техніки, тканини і навіть запах — це жива історія, яку збирали в експедиціях, рятуючи від забуття. Про унікальні риси місцевої вишивки розповіла голова ГО “Баба Єлька” Інна Тільнова.
“Вишиванка” чи “сорочка” — як правильно?
У “Бабі Єльці” не використовують слово “вишиванка”. Як і бабусі в селах, їхні учасниці називають ці речі просто — сорочки.
За словами Інни Тільнової, “вишиванка” — це новітнє слово, яке зараз стосується будь-якого вишитого одягу, зокрема суконь і блузок. А от “сорочка” — це традиційний термін. Історично жіноча сорочка була спідньою білизною, поверх якої вдягали спідницю, фартух і верхній одяг. Сорочка мала бути додільною — до долу.
Зараз у колекції “Баби Єльки” налічується 52 такі сорочки, привезені переважно з колишніх Олександрівського, Світловодського та Новоукраїнського районів Кіровоградщини. Частину сорочок колись купували у перекупів, рятуючи автентичні речі від знищення. Є також зразки з інших регіонів — для порівняння технік і стилів.
Характерні риси сорочок Кіровоградщини
Сорочки з цього регіону мають риси вишивки сусідніх Київщини та Полтавщини. Найбільш типовою є так звана брокарівська вишивка — червоно-чорна, хрестиком, із мотивами троянд і винограду.
Вона з’явилася на початку XX століття після приходу французької парфумерної компанії “Брокар”, яка продавала мило в упаковках з квітковими орнаментами. Ці зображення стали популярними в побуті й перекочували у вишивку.
До появи “Брокару” вишивка ймовірно була виконана білим по білому або технікою вирізування, але точних даних бракує. У колекції є сорочка з Розумівки, вишита виноградом, а також унікальні зразки з підтичками — нижньою частиною, яку пришивали до новішого верху.
Тканина, кольори та техніка
Низ сорочки, який не було видно, шили з грубішого домотканого полотна, верх — з білого бавовняного. У повсякденних сорочках вишивка мінімальна, виконана гладдю чи хрестиком. А весільні сорочки — пишні, яскраві, з квітами й символікою.
Анна Баранова, яка описує кожну сорочку в колекції, вважає найціннішою сорочку з Цвітного. Вона зібрана з двох частин: нижня — старовинна з вирізуванням, верхня — з бавовни та вишивкою ягід. Імовірно, нитки для неї були запечені в хлібині — це один зі способів фарбування, завдяки якому вони ставали жовтими.
Фарбування ниток і матеріали
У давнину нитки фарбували природними барвниками — з кори дуба, листя горіха, лляної олії. Потім запікали їх у тісті, аби отримати стійкий колір. Хоча сучасні бабусі вже не фарбували нитки самі — купували готові.
Вишивати вміли практично всі дівчата. Вони створювали сорочки для себе, на замовлення чи для продажу. Наприклад, у селі Підлісне жінки згадували, як на ярмарках продавали вишиті речі, щоби заробити.
Сорочка як багаторічна інвестиція
Одяг у минулому був розкішшю — не надміру, як тепер. Його створювали на роки. Під час голоду вишиті речі часто вимінювали на їжу. Зношені сорочки використовували як ганчірки — тому знайти зразки до “Брокару” вкрай складно.
Нещодавно до “Баби Єльки” принесли дитячу сорочку 1988 року — “льолю”, вишиту гладдю. А ще одна сорочка потрапила до колекції буквально зі смітника, її знайшли учні школи “КРОК” і передали до етнолабораторії.
Є в колекції й чоловічі сорочки — менш прикрашені, але не менш важливі. Усі експонати мають “паспорти” — із зазначенням техніки, матеріалів, походження та історії.
“Сорочка — це не просто вишитий одяг. Це жива тканина історії, в якій зашифровані естетика, етика, повага до праці та родинна пам’ять”, — підсумовує Інна Тільнова.
Залишити коментар