Двадцять місяців невідомості: як дружина бійця знайшла чоловіка в полоні завдяки випадковому фото

Історія повернення Володимира Резніченка додому

Чотиридцятивосьмирічний воїн з Кіровоградщини Володимир Резніченко нарешті обійняв родину. Після двадцяти місяців жорсткого полону чоловік повернувся з Чечні до рідної Нової Праги. Він пройшов складний шлях через підвали та виснажливу примусову працю. Його дружина Світлана не припиняла боротьбу за звільнення жодного дня. Вона вірила у повернення.

Світлана розповіла, що чоловік спочатку служив у теробороні, а потім долучився до 59-ї бригади. У 2024 році він потрапив в оточення на Покровському напрямку. Тоді жінка отримала сповіщення про зникнення безвісти. Відчай не зупинив її. Вона писала запити та відвідувала акції для родин зниклих, поки випадково не впізнала коханого на фотографії у соцмережах. Це стало початком довгої боротьби.

“Потрапив, можна сказати, у тилову частину, хоча в бойових умовах вони збивали “шахеди”. У протиповітряній обороні був тривалий час. Коли потрапив на Донецький напрямок – не було ні сну, ні спокою. Жодної хвилини, жодного дня. Ми розуміли, що там відбувається”.

Після короткого ув’язнення в Донецьку Володимира перевезли до Грозного. Там окупанти змушували полонених виконувати важкі будівельні роботи. Він розповідає про життя в підвалах без належної вентиляції та постійний психологічний тиск. Охоронець на ім’я Амжет постійно намагався зламати їхню віру, стверджуючи, що вони нікому не потрібні. Чоловік тримався лише думкою про дім.

“Це, звісно, був шок, не могли зрозуміти, як таке сталось. Ми 27 серпня з ним говорили, а мені 29 серпня повідомили, що він зник. Я відчувала, що чоловік живий. Пів року не було жодної інформації, хоча він і розповідав потім, що їх знімали, записували, але в тієї сторони (армії РФ – ред.) немає правил. 2 березня 2025 року дали чоловіку дзвінок”.

“Спочатку Авдіївка – на коксохімі (заводі – ред.) тримали, потім у Донецьку. А потім вже приїхали чечени – “Ахмат”, забрали у Грозний. Ми там працювали: займалися прибиранням території, на будівництвах працювали зранку до вечора. Нас вивозили з охороною. Два рази на день годували. Суп був”.

Надскладні умови утримання в горах виснажували організм бійця. Він часто хворів через відсутність свіжого повітря та нормального харчування. Єдиною втіхою були короткі прогулянки під сонцем, які дозволяли трохи легше дихати. Це був суворий іспит. Володимир мужньо переносив усі поневіряння, чекаючи на звільнення.

“Тримали нас у підвалах. Рятувало те, що виходили на вулицю, де трохи сонця, де дихати легше було. Одні ставились нормально, бо пам’ятають, що в них було те саме (Чеченська війна – ред.). Інші ж ненавидять нас. Один, на ім’я Амжет, казав, що ми в Україні нікому не потрібні, що ніхто нас не хоче повертати. Казав, що ми портібні лише йому. Подібне ми чули постійно”.

Звільнення відбулося 24 квітня 2026 року, коли Україна провела черговий обмін полоненими. Світлана почула голос чоловіка через представника Уповноваженого з прав людини. Спочатку Володимир просто не міг повірити у свою свободу. Це було як сон. Лише після проходження обов’язкової реабілітації він нарешті повернувся додому 29 травня.

“Зателефонували мені представники з Верховної ради – Уповноваженого з прав людини. І вже представник передав телефон чоловіку – ми мали змогу першими фразами обмінятися. І почула ці довгоочікувані слова – чоловік промовив: “Я вдома, я повернувся”. Спочатку казав, що не вірив, не усвідомлював, все було як уві сні”.

За час перебування у ворожій неволі він неодноразово чув про скасування обмінів. Через це зникала остання надія. Втім, він знав, що дружина продовжує шукати його. Тепер вони намагаються надолужити втрачений час. Сім’я знову разом. Вони цінують кожну мить поруч.

“Багато разів було таке, що приходили – обмін намічається, а потім – все: “Зірвала Україна, не буде”. Ми чули це і якось не вірили”.

“Так сталося, що нас роз’єднала війна, але, на щастя, чоловік повернувся. Після тривалої розлуки нарешті ми разом, уся наша сім’я”.

Володимир каже, що щиро вдячний дружині за її неймовірну наполегливість. Її віра та робота були його головною підтримкою там, далеко від дому. Тепер він прагне просто жити. Чоловік насолоджується кожним новим днем у колі рідних людей.

“Вдячний, що вона вірила, стільки роботи зробила. Я там теж думав, що шукає, що буде шукати. Далі плани – просто жити, насолоджуватися кожним днем життя”.

Скоро у подружжя буде свято. У липні вони планують відзначити шістнадцяту річницю свого спільного життя. Це щастя.