На сцені Першого театру у Львові панує незвична атмосфера. Поки майстер налаштовує фортепіано, актори готують масивну металеву конструкцію — майбутні двері ліфта. Це не просто чергова прем’єра, а результат роботи «Театру Незламних», де ролі виконують пацієнти реабілітаційного центру UNBROKEN. Їхня вистава «Директор ліфта» доводить: гумор та творчість можуть стати сильнішими за фантомний біль.
Проєкт розпочався з ініціативи Катерини Кіт – Садової, яка запросила драматургиню Ірину Гарець допомогти військовим виплеснути свої переживання на папір. Для багатьох це стало першим кроком до звільнення від важких спогадів. Коли ветеран прописує свою травму, вона поступово віддаляється, дозволяючи поглянути на пережите збоку. Проте шлях до сцени у кожного був свій:
- Руслан Пригода, ветеран 41-ї ОМБр, прийшов через написання текстів, намагаючись знайти слова для свого болю.
- Денис Монастирський із 67-ї ОМБр долучився до трупи, аби втекти від самотності лікарняної палати; тепер він не лише грає, а й відповідає за музику.
- Тарас Якимович, боєць «Азову», потрапив на читку випадково, просто йдучи коридором, і миттєво був «завербований».
- Олег із 24-ї ОМБр, який грає фізіотерапевта, раніше проявив себе у різдвяних вертепах центру.
УСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ З ТЕКСТІВ
Цікаво, що в основі вистави лежить не лише трагедія, а й реальний курйоз. Роман Онучко, колишній десантник 95-ї бригади, згадує, як у реабілітаційному центрі жартома «здирав» по 25 євро за проїзд у ліфті навіть з іноземних волонтерів. Цей жарт настільки сподобався драматургині, що вона вирішила побудувати навколо нього комедійну п’єсу про будні пацієнтів.
«Я розумію, що порожнеча всередині нікуди не дінеться. Але такі моменти, як у театрі, дуже добре від неї відволікають. Будучи його частиною, усвідомлюєш, що життя не закінчується», — ділиться Олег, один із учасників проєкту.
ЖАРТ, ЯКИЙ СТАВ ВИСТАВОЮ
Для команди цей досвід став формою глибокої соціалізації. Тут ветерани знаходять нове коло спілкування, де можна говорити не лише про виставу, а й про плани на майбутнє. Спільна робота над «Директором ліфта» допомагає долати бар’єри та страх перед громадською думкою. Коли актори бачать відгук у залі, де часто сидят такі ж військові, вони відчувають, що їхня історія — спільна для багатьох.
Ірина Гарець визнає: універсальної методики такої реабілітації ще не існує, адже Україна вперше стикається з викликами такого масштабу. Театр — інструмент не для кожного, проте для тих, хто відчув сцену, він став дієвими ліками. Поки на сцені триває репетиція, стає зрозуміло: ці люди більше не наодинці зі своїми думками. Вони створюють нове життя, де поранення — це лише один із епізодів, а не фінал п’єси.
Залишити коментар