Після двох місяців під обстрілами у Миколаєві Наталія Іллічова знайшла прихисток у селі Соколівське на Кіровоградщині й поступово перетворила свій досвід та хобі на власну справу. Вона виготовляє пастилу та фруктові чипси зі свого саду, розписує коробки у петриківському стилі й доводить, що навіть у часи війни можливо почати спочатку.
До повномасштабної війни Наталія понад чотири десятиліття працювала в морському порту Миколаєва інженером технічного нагляду. У перші дні вторгнення російські ракети летіли просто на очах.
“Під час обстрілів я визирала трошки на балкон й було видно, як пачками летять ті ракети. Було страшнувато”, – згадує вона.
Подальші тижні перетворилися на боротьбу за виживання. Подружжя виїхало на дачу під Миколаєвом, де російські війська перекрили в’їзд до міста. Без світла, тепла й зв’язку вони по кілька годин шукали точку в лісосмузі, де ловив інтернет, щоб повідомити дітям, що живі. Над головами пролітали російські гелікоптери.
“Вони низько летіли, майже торкаючись верхівок дерев. Бачила очі пілотів, вони видивлялися, наче шуліки”, – каже Наталія.
Попри страх, місцеві жителі згуртувалися. Миколаївці збирали шини, допомагали військовим одягом та побутовими речами.
Коли обстріли не вщухали, родина вирішила їхати. Спершу зупинилися у родичів в Одеській області, а згодом згадали про будинок друзів у Соколівському. Тут, на Кіровоградщині, переселенців зустріли особливо тепло.
“Коли сусіди побачили номери з Миколаєва, почали зносити нам паски, яйця, сало й м’ясо. Я не очікувала такої підтримки від абсолютно чужих людей”, – розповідає жінка.
Опинившись у нових умовах, Наталія зрозуміла, що не хоче просто чекати на допомогу. Ще до переїзду вона пройшла навчання в грантовій програмі від “Дії”, але не мала ідеї для бізнесу. Усе змінилося, коли вона долучилася до проєкту “Нові можливості для українських жінок та молоді”, організованого ГО “Прес-клуб реформ” разом з естонськими партнерами.
Заповнюючи заявку, Наталія згадала про своє давнє захоплення – петриківський розпис і сушіння фруктів. Під час занять вона створила сторінку зі своїми солодощами та показала її іншим учасницям. Згодом виграла грант від естонської ради у справах біженців, за який придбала морозильну камеру, нову сушарку, блендер і фарби. Пізніше отримала ще одну підтримку.
Сьогодні її пастила й чипси їдуть у Київ, Львів, Одесу та Кропивницький.
“Ніхто не очікував, що після морських портів я зможу займатися ще чимось. Мій ідеал – коли корисне стає смачним, а традиційне – стильним”, – говорить майстриня.
Утім, труднощів чимало. Найбільша – нестача коштів для розвитку реклами. Під час блекаутів робота зупиняється, адже сушіння на генераторі занадто дороге. Проте Наталія не полишає справу, адже її продукція – ручна робота, яка не терпить конвеєру.
За її словами, головне – діяти, навіть якщо здається, що ще не час.
“Якщо у вас виникла якась ідея, зробіть перший крок. Створіть сторінку, покажіть, що вмієте. Першими клієнтами стануть знайомі й родичі. А далі ви зрозумієте – це ваша справа чи ні”, – переконана вона.
Історія Наталії Іллічової – про те, як серед війни народжується нова робота, а разом з нею і нове життя.
Залишити коментар