У Кропивницькому, який у 2013 році ще носив назву Кіровоград, Євромайдан почався з кількох десятків людей. Вони виходили, щоб підтримати студентів у Києві, а згодом стали частиною всеукраїнського протесту за свободу і гідність.
Учасниця місцевого Майдану Тетяна Бородіна згадує – перші збори у центрі міста розпочалися наприкінці листопада, одразу після того, як у столиці студенти виступили проти рішення уряду призупинити підготовку до Угоди про асоціацію з ЄС. За кілька тижнів кропивничани вже збирали кошти, аби відправляти охочих підтримувати акції у Києві.
“Ми вийшли, щоб перемогли закон та справедливість. Спочатку нас було до 20 людей, потім 30 – 40, а коли в Києві стало гаряче, на площі збиралися вже сотні”, – говорить Бородіна.
Вона пригадує і тиск з боку тодішньої влади – людям казали, що будь-які акції незаконні. А після ухвалення так званих “законів 16 січня” активістів почали відкрито залякувати. Саме тоді її включили до ради Кіровоградського Євромайдану, де вона очолила жіноче крило руху.
Найважчий день місцевого Майдану
Найяскравіше в пам’яті Тетяни залишився ранок 26 січня 2014 року. За її словами, саме тоді адміністративні будівлі в центрі міста були перетворені на фортецю: вікна і двері забиті мішками з піском, стіни облиті водою у 20 градусів морозу, нібито для захисту від штурму.
Їй напередодні зателефонували і попросили стати на чергування біля пам’ятника Кірову, щоб його не зайняли тітушки. Коли вона прийшла, група молодиків уже прибула, але їх зупинили активісти, які почали підходити на площу.
“Нас намагалися заглушити гучною музикою з будівлі ОДА. Того дня покійному Віктору Чміленку тітушки розбили голову молотком”, – розповідає Тетяна.
Про цінності і вибір
Журналістка Тетяна Пташник згадує, що спершу висвітлювала події як репортерка, але швидко зрозуміла – цінності протестувальників є і її цінностями.
“Наш президент говорив про одні пріоритети, а потім різко їх змінив. Найпершими вийшли студенти, а ми лише підхопили цю хвилю”, – каже вона.
Кропивницький історик Юрій Митрофаненко був учасником двох революцій – Помаранчевої і Революції Гідності. Він переконаний, що ці події мають спільну сутність.
“Революція Гідності була продовженням Помаранчевої. Їхня головна мета – боротьба за свободу, демократію і бажання бути частиною Європи, а не Росії”, – зазначає історик.
Він поїхав до Києва 30 листопада, щоб підтримати Євромайдан, але вже в дорозі дізнався про побиття студентів. Вважає, що саме ці події стали переломним моментом, який зберіг Україну як незалежну державу.
Після Майдану
Падіння пам’ятника Кірову стало символом змін у місті. Його демонтували 23 лютого 2014 року. Наступного дня площу Кірова перейменували на площу Героїв Майдану, а вулицю Дзержинського – на честь Героя Небесної Сотні Віктора Чміленка.
Для учасників протестів ті місяці залишаються особистою історією боротьби і відповідальності. Історією, без якої, за їхніми словами, сучасної України просто не існувало б.
Залишити коментар