У креативному просторі KOWO в Кропивницькому відбулася лекція блогерки, культурної активістки та амбасадорки української мови Софії Безверхої (@krapka.krapka), присвячена історії нищення української мови та ролі кожного у її збереженні. Протягом століть офіційно зафіксовано понад 130 заборон на українську — і це лише вершина айсберга системного тиску, який мав стерти мовну ідентичність українців.
Втім, наголошує Софія, мова вижила. І саме завдяки тим, хто свідомо обирав не мовчати — ні в часи утисків, ні сьогодні, коли агресор знову прагне мовно розчинити українське в “русском мире”.
Від серіалів до прозріння: як формується сприйняття “какая разница”
Софія зізнається — у дитинстві, коли щодня дивилася телевізор, не розуміла, чим українці відрізняються від росіян. Все, що транслювалося, звучало російською, а фраза про «братні народи» лунала звично і буденно. Але батьки вдома розмовляли українською — і це дало підґрунтя для внутрішнього спротиву. Згодом прийшло усвідомлення: мовна єдність, яку так нав’язували росіяни, була інструментом зросійщення.
«Коли дізналася, що няня Віка з серіалу “Моя прекрасна няня” — з Маріуполя, я не розуміла, де це. Була така розмита географія, ніби Україна і Росія — одне ціле. Це жахливо», — розповідає вона.
Особливо боляче їй чути російську мову сьогодні — після тисяч розповідей військовополонених про катування, примус до співу гімну РФ та навіть випалювання російських слів на тілі.
Стереотипи, які досі отруюють мовну свідомість
Софія називає кілька міцно вкорінених шаблонів, які досі лунають навіть у школах:
- українською спілкуються лише на заході країни;
- її не обов’язково знати, бо “всі розуміють російську”;
- говорити українською — це соромно або “по-сільському”;
- українська і російська мови майже однакові.
Наслідки такої думки — цькування у школах. Софія згадує випадок з власного дитинства в Кременчуці, де учень, який прийшов з села, змушений був перейти на російську, аби його не називали “селюком”. І такі історії трапляються досі.
Мовознавці й письменники, які не дали українській зникнути
Юрій Шевельов
Видатний мовознавець Юрій Шевельов, уродженець Харкова, руйнував радянський міф про “колиску трьох братніх народів”. Ще у середині ХХ століття він довів, що українська мова розвивалася самостійно, а її характерні риси сформувалися задовго до появи “російської версії історії”.
Шевельов емігрував до Німеччини, а потім до США, викладав у Гарварді та Колумбійському університеті. Однак в Україні довго залишався незнаним. Коли у 2012 році в Харкові встановили йому пам’ятну дошку, тодішній міський голова Михайло Добкін наказав її зняти, назвавши вченого “нацистом”.
Тарас Шевченко
Російська пропаганда системно намагалася привласнити Шевченка — то вказуючи на його російськомовні записи, то на проживання у Санкт-Петербурзі. У лютому 2022 року, коли окупанти планували “взяти Київ за три дні”, в інтернеті масово поширювали зображення пам’ятника поету в Луганську з підписом: “Шевченко — російський поет”.
Але справжній Шевченко мріяв померти в Україні. За вірші проти цариці і збірку “Три літа” його не пускали на батьківщину, кидали у заслання і допити. Він залишився символом українського опору й став одним із перших свідомих націоналістів.
Олена Пчілка
Мама Лесі Українки виховувала шістьох дітей вдома, навчаючи їх української і тримаючись подалі від російської системи освіти. Її висміювали, називали мову “холопською”, але вона не здавалася. Під час шевченківських свят огорнула бюст Кобзаря синьо-жовтим прапором і провела кілька днів у тюрмі.
Олена Пчілка увійшла до делегації, яка вимагала скасування Емського указу — і їй це вдалося. Вона була першою жінкою-академіком в Україні, що врятувало її від репресій.
Леся Українка
Її донька, Лариса Косач, яка обрала ім’я Леся Українка, також не стримувалась у словах. Вона не визнавала себе “українофілкою”, бо вважала, що українець не має фільтрувати свою ідентичність. У подорожніх записках не раз писала про ворожість до російської культури, особливо у Криму, який називала “заповненим москалями”.
Українська — це не лише мова, а світогляд
Софія Безверха наголошує: мовитися українською — це не просто комунікація, а вибір бути частиною великої культури, яку сформували Сковорода, Шевченко, Стус. Мова не може вижити сама собою — її треба боронити щодня, особливо перед дітьми, які формують майбутнє країни.
«Не треба боятись просити вимкнути російське. Не треба мовчати, коли звучить зневага до українського. Варто пояснювати, чому це важливо — інакше цей лінгвоцид триватиме далі, просто в м’якшій формі».
Лекція відбулася за підтримки Міжнародного фонду “Відродження” та агенції “Хліб для світу”.
Залишити коментар