Малокатеринівка на Запоріжжі — за п’ять кілометрів від лінії фронту. Через постійні російські обстріли жителька селища Євгенія Інська залишила дім, у якому прожила 14 років, і стала вимушеною переселенкою.
Свою історію жінка розповіла журналістам, згадуючи шлях від життя мрії до моменту, коли довелося зачинити двері оселі назавжди.
Євгенія з родиною оселилася у Малокатеринівці ще у 2011 році. Обрали це місце не випадково — за спокій, природу та красу. Усе це, за її словами, почало руйнуватися поступово разом із війною.
Перший час обстріли здавалися далекими — лінія фронту проходила через інші населені пункти. Але відчуття безпеки зникло після першого прямого удару поруч із домом.
“Ми постійно бачили і чули війну, але це було на фоні. Це був Степногірськ, Кам’янське, Приморське. Це було горе, але це було не у нас. А перший тривожний дзвіночок був, коли FPV-дрон влетів у цивільну автівку. Це авто було буквально за 200 метрів від нашого будинку…”
Ситуацію у селищі погіршив і підрив Каховської ГЕС. Зникло водосховище, яке було частиною ландшафту і звичного життя.
“Ми не є корінними жителями селища. Ми обрали цей населений пункт 14 років тому з багатьох причин. І одна з них — краса, яка зберігалася там на той момент. Доки не підірвали Каховське водосховище”
Навіть коли в серпні 2025 року Малокатеринівку почали обстрілювати російськими КАБами, родина ще не наважувалася на остаточний виїзд. Вони винайняли житло у Запоріжжі, але продовжували повертатися додому.
“Ми зняли житло у Запоріжжі. Але так, тут переночували — і поїхали. Навіть проговорили господині, що ми винаймаємо житло на два місяці. І якраз коли пройшли оці два місяці, буквально день в день, нам повідомляють, що буде проводитись евакуація населення”
Дороги, якими раніше їхали спокійно, перетворилися на зону постійної небезпеки. Над головою — дрони, під колесами — страх.
“Дрони, яких стало дуже багато. Ти їдеш дуже напружений. Дивишся наверх, дивишся вниз, дивишся де коли може бути “ждун”. І ти їдеш і думаєш: добре, ти його побачиш, а що далі?”
10 грудня в’їзд до Малокатеринівки закрили. Напередодні Євгенія встигла востаннє побувати вдома і забрати найцінніше.
“Все, що хотіла — зібрала. А потім їду і думаю: я ж хотіла петрушки нарвати. Як я могла її забути? А потім думаєш — боже, яка петрушка… Просто у мене і зараз немає усвідомлення. Коли переглядаю фотогалерею свою — бачу дім. Я не можу в це повірити. Неможливо просто отак взяти і поставити хрест. Це твоє життя. Це твій дім”
Із речей жінка змогла вивезти фотографії, весільну фату та книжку, подаровану батьком у дитинстві. Але найважче — бачити інших людей, які так само залишають свої домівки.
“Коли ти їдеш, бачиш людей, які так само їдуть з речами, це найтрагічніше… Ми забрали світлини, всі альбоми. Ти бачиш одну і ту саму картину. Життя людей просто руйнується на твоїх очах, і твоє життя так само руйнується…”
Євгенія каже, що має лише одну просту пораду для тих, хто змушений виїжджати.
“Що б я хотіла порадити людям, які виїжджають. Це просто сфотографувати на телефон свій дім. Просто на пам’ять…”
За словами поліцейського офіцера громади Дмитра Молдована, нині у Малокатеринівці залишаються лише 21 людина. Близько 80% селища вже пошкоджено.
“Наразі вже пошкоджено близько 80% селища Малокатеринівка. Постійні обстріли дронів — FPV-дронів, “молній”. Протягом доби їх кількість може сягати приблизно до 40-50. Але ж це тільки ті, що фіксуються. Також постійні обстріли з РСЗВ, КАБами”
Історія Євгенії — лише одна з тисяч. Але саме з таких особистих втрат складається спільна трагедія прифронтових громад.
Залишити коментар