Владислав Лук’янчук, військовослужбовець, що потрапив у полон, зустрів початок повномасштабного вторгнення на лінії розмежування між Кримом і Херсонською областю. Після бою його підрозділ опинився в оточенні і був змушений здатися. Так розпочалась дворічна історія полону, тортур і мук, з якої він зрештою повернувся додому.
Про пережите у російському полоні Лук’янчук розповів кореспондентам Суспільного.
Владислав, на псевдо Лука, був призваний на строкову службу в 2021 році. Після навчання у центрі бойової підготовки Військово-морських сил, він потрапив до 35-ї окремої бригади морської піхоти. Його підрозділ спочатку направили на полігон у Олешки, після чого вони перебували на бойовому чергуванні в районі Криму, де й почався наступ росіян.
«Про початок вторгнення дізналися, побачивши колони техніки з Криму, а також отримавши команду вийти на вогневі позиції. О 04:30 почався обстріл “Градами”, після чого працювала ствольна артилерія», – згадує Владислав.
Після сильних обстрілів підрозділ вирішив відступити, але російські танки швидко наближалися. Як зазначає Лук’янчук, вони не встигли дістатися до пункту евакуації: «Ми почали рухатися по окопах, але нас почали атакувати танки та дрони. Нам дали команду на кругову оборону», – розповідає він. Підрозділ опинився в оточенні, а командир наказав здаватися.
Українські солдати були взяті в полон і відправлені до Криму. Перший допит для Лук’янчука почався з пропагандистських запитань: «А звідки ти знаєш російську?» – згадує він.
Після того, як Лук’янчука перевезли до Курської області, він потрапив до центру передислокації, де познайомився з військовими з острова Зміїний. «Це був початок весни, але морози досягали мінус 20. У наметах було дуже холодно, ноги відмерзли, і я не відчував їх цілу добу», – розповідає він.
Далі його перевезли до СІЗО, а через кілька місяців — до колонії. Там почались жорстокі тортури. «Нас зустріла Рязанська зміна спецназу, дуже жорстокі люди. Мені майже зламали ребра», – додає Владислав.
У колонії, за його словами, не було навіть нормального часу для їжі. «Давали три хвилини, і все гаряче. Я не встигав, тиждень їв тільки хліб і воду», – згадує він.
Один з наглядачів, якого військові прозвали “Теслою”, часто застосовував шокер для тортур. «Він був дуже жорстокий, міг роздягати догола, питати приклади з математики, поки тебе б’ють», – розповідає Лук’янчук.
Після року перебування у колонії Владислав звик до побиттів. «До другого року вже звик, було байдуже», – зізнається він. Протягом цього часу в колонії утримували понад 170 українців, серед яких були цивільні особи, зокрема 75-річний чоловік з Ізюму.
Незважаючи на труднощі, спілкування з побратимами та рідкісні новини підтримували дух ув’язнених. «Коли дізналися, що звільнили Херсон, це дало нам сили. Але загалом ми трималися, знаючи, що все коли-небудь закінчиться», – говорить звільнений з полону.
Перший обмін для Владислава був невдалим, але через місяць, 25 червня 2024 року, його все ж обміняли. «Нас підняли о четвертій ранку, обміняли о 21:30. Коли йшли мимо їхніх полонених, вони виглядали нормально, а ми йшли з опущеними головами», – згадує Лук’янчук.
Після двох з половиною років у полоні Владислав схуд на 20 кг. Повернення до нормального життя зайняло більше року. Наразі він мріє про закінчення війни та повернення миру в Україну.
Залишити коментар