У своєму тексті дослідниця літератури й мистецтва та викладачка Києво-Могилянської академії Юлія Карпець розглядає роль сучасних архівів, що нерідко набувають нетипових проявів. Вона аналізує проєкт archive of forms Анни-Марії Кучеренко, у якому поєднані практики збирання, архівування й візуального дослідження, покликані встановлювати тяглості та створювати нові зв’язки між утраченими пам’ятками та врятованими фрагментами у книжкових і фотографічних формах.
Есей написаний у межах Школи культурних компетенцій Промприлад Артцентру під кураторством мистецтвознавця Костянтина Дорошенка. Archive of Forms, що стартував у 2021 році, є мистецьким дослідницьким проєктом Анни-Марії Кучеренко. На цифровій сторінці співіснують архітектурні, текстильні, графічні, керамічні, металеві та фотографічні форми. Кожну з них можна розглядати через семіотичний чи генеалогічний виміри або в діалозі з іншими формами. Нещодавно всі зображення доповнені описами – індексами, що допомагають фіксувати взаємозв’язки та впливи як усередині архіву, так і поза ним.
Текст продовжує давню розмову авторки з Анною-Марією про ХХ століття, архіви та турботу. На перший погляд, Archive of Forms містить риси колекціонування, адже значна частина зображень походить із власноруч оцифрованих книжок художниці. Однак ні користувачі, ні сама авторка не керуються інтенцією привласнення об’єктів. Попри фізичне походження форм, у цифровому середовищі вони наявні радше у вигляді відбитку або контуру, який щоразу по-новому зчитує погляд.
Назва проєкту не веде до традиційних мистецтвознавчих або етнографічних підходів, а радше пропонує відкритий простір взаємодії з фрагментами візуальної культури минулих епох. Хронологічно архів охоплює період від Середньовіччя до першої третини ХХ століття та демонструє асоціативні монтажні поєднання, які дозволяють переосмислити знайомі уявлення про українську візуальність і помітити те, що довго залишалося непоміченим.
Ідея працювати з пам’яттю через візуальні форми перегукується з задумом німецького історика мистецтва Абі Варбурґа, який у 1927–1929 роках створював «Атлас Мнемозіни». Якщо Варбурґ прагнув сформувати універсальний візуальний архів європейської культури, то Archive of Forms радше конструює відкриті асамбляжі, що поєднують периферійні та колись загрожені фрагменти візуальності.
З початком повномасштабного вторгнення українські форми почали переважати у проєкті, однак архів не обмежується лише ними. Глечики, прикраси, орнаменти, креслення церков — усі ці форми подані без звичних академічних рамок. Як писав Вальтер Беньямін, у кожну епоху слід «намагатися вберегти традиції від конформізму, який прагне ними заволодіти», що виявляється цілком суголосним підходу архіву форм.
Оскільки припис у цьому архіві змінюється разом із появою нових форм, така практика відрізняється від академічних методологій, що вимагають заповнення прогалин. Тут можливе осмислення через взаємодію з «людськими відсутностями» — важливий аспект для формування альтернативних стратегій знання. Раціоналістичні моделі, яким досі надавали перевагу, виявляються недостатніми для відповіді на етичні та епістемологічні виклики, спричинені війною. Тому зростає інтерес до утілеснених знань, периферійних досвідів та нових інструментів уважності.
Особливу увагу в Archive of Forms приділено українській сакральній архітектурі. Софіївський собор із його графіті слугує для Анни-Марії джерелом розуміння середньовічних форм. Мистецтвознавиця Поліна Байцим розглядає архітектуру як «модель упорядкованого згадування», що особливо важливо в умовах війни. Водночас значна частина дерев’яних церков була втрачена у ХХ столітті через бойові дії, недбалість чи радянські затоплення, тому деякі пам’ятки збережені лише у вигляді креслень та фотографій. У проєкті ці сліди відтворюються у вигляді асамбляжів, що поєднують уламки та наявні форми.
Також згадуються дослідники, які документували українську архітектуру та культуру, серед них Стефан Таранушенко, Федір Ернст, Данило Щербаківський, Михайло Жолтовський, Микола Філянський, Віктор Петров, Данило Яворницький і Катерина Грушевська. Їхні роботи зберегли матеріальність і візуальність культурної спадщини до настання радянської модернізації.
Грушевська, яка заснувала українську соціологічно-культурну антропологію, описувала збирання як роботу з уцілілими уламками — процес, що передбачає пошук фрагментів і їхнє уважне збереження. Сучасні дослідниці, зокрема Ірина Замуруєва, Дар’я Цимбалюк і Таня Річардсон, актуалізують її підхід у контексті довкіллєвих гуманітарних студій.
Archive of Forms формується з того, що вдалося розпізнати й уберегти в книжковому, цифровому чи фотографічному середовищі. Нині українські гуманітарії заново здійснюють збирання розпорошених фрагментів досліджень та архівів початку ХХ століття, поступово створюючи власні тяглості та нові спільні архіви.
Залишити коментар