У селі Козацьке на Черкащині місцева історія оживає завдяки одному чоловікові. 82-річний Петро Дяченко, який усе життя працював учителем, продовжує ділитися знаннями про старовинні садиби та роди, що сформували обличчя громади.
Пан Петро пам’ятає майже кожен камінь у цих маєтках. Він виріс поруч із ними, бачив зміни після війни та збирав у архівах історичні згадки, щоб не зникли імена людей, які будували Козацьке. Каже, що село виникло як козацька сторожа, розташована за кілька кілометрів від теперішніх меж населеного пункту.
Найчастіше він показує відвідувачам територію маєтку Гоцілиних. Колись тут кипіло життя – діяв технікум, щосуботи лунала духова музика, молодь танцювала краков’як і польку. Місцеві старожили згадували і про баронів, які жили у селі задовго до радянських часів.
Інша історична перлина – садиба Врангелів. Первісний вигляд будівлі сьогодні можна побачити лише на старих фото, проте велич і пропорції збереглися. У 1990-х тут відкрили училище. Саме в цій будівлі Петро Семенович працював заступником директора з навчально-виховної роботи, а його кабінет розташовувався у приміщенні з колонами.
Поруч і досі видно залишки алеї, яка колись вела до великого парку. Краєзнавець зазначає, що довжина доріжки сягала близько кілометра, а окрему будівлю біля неї інколи помилково називають палацом. Насправді, підкреслює він, це була контора баронеси Врангель, збудована у 1910 році.
Найкраще сучасність пережив будинок, у якому приймали гостей. Тут не жили – у великій залі снідали, обідали, влаштовували вечері та зустрічі. Поряд розташовувалися приміщення для карет і кузня, що нагадують про колишній ритм господарського життя маєтку.
Хоча від старожилів майже не залишилося живих свідків минулого, Петро Семенович продовжує збирати крупинки історії. За рік він проводить кілька екскурсій для тих, хто хоче почути про минуле з перших вуст. Сам себе жартома називає хранителем, бо відчуває, що має зберегти те, що бачив сам.
“До мене як звертаються – я не відмовляю, поки ще можу. У післявоєнні роки дещо збереглося. Я ті роки пам’ятаю, то й розповідаю. Збираю по крупинках, старожилів зараз немає”, – каже пан Петро.
Він мріє видати книгу про історію Козацького, працює над рукописами і згадує зустріч із нащадками давніх власників цих земель. Одного разу до села приїздив правнук княгині Куракіної – Жан, який мешкає у Франції, а також дві його родички з Італії. Вони довго розглядали цегляну кладку старих споруд – ту саму, яку зберігає і досліджує пан Петро.
Поки ж видання книги у майбутньому, він продовжує свої невеликі екскурсії. І кожна з них стає ще одним способом зберегти історію невеликого села, де минуле досі звучить у голосі його головного хранителя.
Залишити коментар