6 червня, у День журналіста, «Точка доступу» розповіла історію Володимира Поліщука — журналіста, краєзнавця і колишнього міліціонера, який понад сорок років присвятив слову та дослідженню рідного Кропивницького. Своє перше видання він надрукував ще у 1979 році, а сьогодні на його рахунку — десятки книг, сотні статей та відмова від співпраці з Росією у 2014 році. Поліщук стверджує: журналістика — це не освіта, а покликання.
Міг грати у футбол, але став письменником
Ще школярем Володимир Поліщук встиг попрацювати в лісництві, але вже тоді знав, що його шлях — не серед дерев, а в редакції. Попри блискучі оцінки, одна «четвірка» з «Історії зарубіжних країн» позбавила його золотої медалі та шансу вступити на факультет журналістики в Київському університеті імені Тараса Шевченка.
Йому запропонували подати документи до Московського держуніверситету, де працював родич. Але Поліщук відмовився: дитячі спогади про приниження через українську мову залишили глибокий слід. Після короткого студентського етапу у Вінницькому політехнічному інституті (і навіть гри за місцевий «Локомотив») він отримав травму, залишив футбол і поринув у журналістику.
Гумор, що приносив сотні рублів на місяць
Починав Володимир із гуморесок. Після перегляду програми «Навколо сміху» він надіслав свої перші мініатюри до вінницької газети, а згодом — до «Літературної газети», де одразу отримав гонорар у 89 рублів. Його тексти друкували сотні газет по всьому Радянському Союзу. Поліщук розповідає, що завдяки літературному заробітку міг дозволити собі обід у кафе щотижня і регулярно отримував до 400 рублів на місяць — у часи, коли середня зарплата становила 125.
Незабаром він став відомим у колах архітекторів, які допомогли йому вийти на більші редакції. Купивши друкарську машинку, журналіст сам надсилав свої тексти у понад тисячу видань. Його гумор був простим і влучним:
«Сучасна жінка, хоч коня не осідлає, зате у переповнену маршрутку зайде».
Повернення у Кропивницький і журналістика в погонах
Після армії Володимир Поліщук повернувся до Кропивницького, працював на радіозаводі, потім у газеті «Будівельник» і паралельно — будівельником, щоб заробити на квартиру. Вирішальну роль у її отриманні зіграла саме журналістика: гумореска в «Правді» привернула увагу партійного чиновника, і житло з’явилось через годину.
У 1993 році його запросили в міліцію — очолити пресцентр. За роки служби Поліщук тричі відмовлявся від звання полковника, вважаючи це обмеженням свободи. Каже, що головне — не погони, а думки і дії людини.
Від «Газети по-українськи» до досліджень рідного міста
Після міліції він співпрацював із центральними українськими виданнями. Називає газету «День» вершиною журналістики. Відмовився від публікацій у російських ЗМІ ще у 2014 році — «совість не дозволила». Писав кримінальні нариси, детективи та краєзнавчі розвідки. Його книги та статті розкривають невідомі сторінки історії Кропивницького, розвінчують міфи та повертають місту його справжнє обличчя.
Журналістика як покликання
Поліщук переконаний: навчитись писати може кожен, але знайти тему, розкрити її та зробити матеріал цікавим — це дар. Свого часу викладав у вишах і тестував студентів простим завданням: написати абзац про те, що бачать за вікном. Одразу видно, хто має уяву, а хто — ні.
У повоєнний час журналістиці, за його словами, важко: багато тем — табу. Написавши два матеріали про загиблих військових, вирішив більше цього не робити: «Це важко».
Його особистий досвід — яскраве свідчення того, що журналістика не про освіту чи зарплати. Це про внутрішнє відчуття істини, про вміння бачити й чути, там, де інші проходять повз.
На сьогодні Володимир Поліщук — єдиний лауреат премії Ципіна «Кращий місцевий журналіст», лауреат обласних краєзнавчих і літературних премій, автор понад 40 краєзнавчих книг. І ця історія ще триває.
Залишити коментар